Чому ми й досі маємо говорити про це?
Щороку 25 листопада світ відзначає Міжнародний день боротьби з насильством щодо жінок. Це не просто дата у календарі й не черговий “день проти чогось”. Це нагадування про те, що проблема, яка здається очевидною для одних, залишається невидимою або недооціненою для багатьох інших.
Звідки виникла ця дата?
День був проголошений ООН у 1999 році, а з 2000 року — ООН почала проводити кампанії та відзначати цю дату на міжнародному рівні, але його коріння — значно глибші.
25 листопада обрали на честь сестер Мірабаль із Домініканської Республіки — відомих політичних активісток, які виступали проти диктатури Трухільйо та брали участь у діяльності проти його режиму. Їх було жорстоко вбито співробітниками секретної поліції диктатора 25 листопада 1960 року. Вони стали символом боротьби жінок за свої права, за свободу, за гідність — і символом того, наскільки далеко може зайти насильство, якщо суспільство закриває на нього очі.
Ця дата відкриває глобальну кампанію “16 днів активізму проти гендерно зумовленого насильства”, яка триває з 25 листопада до 10 грудня — Дня прав людини.
Що таке “16 днів активізму”?
Це міжнародна кампанія, до якої щороку долучаються сотні країн і тисячі організацій.
Її головна мета: привернути увагу до проблеми насильства щодо жінок; показати, що насильство — не приватна, а суспільна проблема; об’єднати державні структури, громадські організації й громади; створити інформаційний простір, де можна говорити вголос і без сорому. Це час, коли ми посилюємо голоси жінок. Коли говоримо про підтримку, рівність, безпеку. Коли нагадуємо суспільству, що насильство — не норма, і мовчання — теж форма насильства.
Чому цей день важливий саме зараз?
Ми живемо у період, коли жінки в Україні несуть на собі величезний тягар: робота, діти, переїзди, турбота про родини, війна, тривога, втрати.
У таких умовах насильство часто стає ще більш прихованим і болючим.
Але головна проблема — нерівність доступу до інформації. Ті, хто працюють у сфері захисту прав добре знають, що таке насильство, які форми воно має, куди звертатися.
Це їхня щоденна робота, їхня реальність. Але велика частина суспільства — ні. Багато людей, особливо у віддалених районах, селах, громадах, де бракує ресурсів і підтримки, сім’ях із суворими традиційними ролями, серед старших поколінь досі не мають доступу до інформації про те, що насильство може бути не лише фізичним.
Багато жінок і дівчат не знають, що мають право на безпеку, повагу й допомогу.
Ми часто живемо у своїх “бульбашках”: хтось — у професійній, хтось — медійній, хтось — цифровій.І може здаватися, що “всі вже знають про насильство” або що теми домашнього насильства “нарешті стали очевидними”. Але коли ми виходимо за межі великих міст, тренінгів і соцмереж, реальність інша. Там жінки й далі чують: “Терпи”, “Це сімейне”, “Не виставляй сор із хати”, “Всі так живуть”, “Сама винна”.
Саме тому цей день — не формальність, а нагальна потреба. Поки в світі є насильство шодо жінок ми зобов’язані про це говорити та робити зміни. Цей день про видимість. Про те, щоб жодна жінка не почувалася самотньою у своїй боротьбі. Про те, щоб змінюватись — як суспільство, як громада, як родина, як особистість. І про те, щоб ще раз нагадати одна одній: Ми заслуговуємо на життя без насильства.
